Антон, 55 - 3 апреля 2011 13:41

На сполох вдарило, чи може, марю,—
Хутчіш до вікон, що там у ночі?
Все небо напріч вкрили димні хмари,
Язик вогню на чорному плечі.
Вже зойкнуло над сонною водою,
А я стою на місці прикипіло,
Неначе враз зробилася німою,
Але й на крок малий не відступила.
Вогонь, неначе звір оскаженілий

Гуде, реве, мов вирвався з темниці,
І кожну мить він набуває сили
Від жертви, що приносять йому жриці.
Безжалісно, неначе править справу
З благославіння бога самого,
Вогонь змітає переправи
Між сьогоденням й майбуттям його.
Де він живе і де перебуває,
Який зв'язок між ним й вогнем душі
Того ні я, ні ти, того ніхто не знає.
Пішли б скоріше проливні дощі.
І остудили б душу мою хвору.
І з попелища змили б чорний гар,
В моїй уяві ще живуть потвори,
Та небо вже звільняється від хмар

• 
• 
•