Антон, 55 - 3 апреля 2011 13:55

Четвер, 30 квітня 2009 р.
Дежав‘ю

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами.
Але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми не тутешні, а з тої далекої ночі.

Ні кінця, ні початку.Несхибна розміреність часу.
Лиш політ у нікуди й ні звідки, без коми і крапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин, як непотріб,
антисонце - гігантська діра пережовує їх у минуле,
щоб в новому житті немовляти душа не пімнула*
і з нуля починала це пекло життя. Уже вкотре?

Не прокліпнувши, ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті - звідки
це пізнаваності відчуття, передбачення втрати?

• 
• 
•