Антон, 55 - 27 сентября 2011 17:54

Ось так що ранку і щовіку ,
обпершись на благенький пліт,
ясні розплющувала вікна
в немилосердний білий світ.
Веселе юрмисько конвалій, святкуючи зими кінець,збиралось до її підвалів ,немов до церкви під вінець.

Із року в рік ті білі юрми
вона в приниклому дворі
благословенна тихо й журно ,
як всі на світі матері .
І як зібралась у минуле –
із затамованим жалем
востаннє світові махнула
своїм солом’яним брилем.
Немає й ліду від підвалин .
Капуста й морва на грядках.
І тільки юрмисько конвалій
по всім дворі її шука.

Думки снують , як мураші ,
Лишають слід в пекучім болі .
Крім нього-пустка на душі,
мов на столоченому полі .
Причини,начебто нема.
Хоча брешу , причина – старість.
Здається все життя дарма.
А літ і жменьки не зосталось.
І все таки в нові світи своє ,
нехай і безіменне ,
Іще зумів би донести ,
як сірника у тій півжмені .
Та коли сам Господь мене
покине десь напризволяще ,
мій біль останній не сяйне ,
ніде ,ніколи і нізащо .
Бо правді глянути в лице
не означа побачить Бога .
Він у мені . Я знаю це .
От тільки як дійти до нього ?

• 
• 
•