Оля, 42 - 4 марта 2009 20:59

Сьогодні мимоволі я дозволяла собі діяти емоційно … якось аж занадто … мене страшенно обурювало ставлення оточуючих до мене, особливо їх втручання у мої справи … не люблю цього … тому що це не щиро! … саме в даному випадку так вважаю! … усі хочуть заглянути тобі у душу … а чи розкаже вона щось??? … вона часто говорить про все, а потім тихенько плаче … кажуть, ти або любиш або ненавидиш?! … по іншому ти не вмієш! … не згодна я з цим! … я відкрита і доступна до всіх! … просто не люблю ГРИ!!! … якщо тобі щось цікаво запитай – я скажу! … а не ходи навколо і не шукай шляхів, щоб знову зробити мені боляче!!! … не підкладай мені нічого …

Вчора була на службі в костелі Св. Антонія, на якій Отець вдало зауважив … чи можемо ми пробачити один одному … чи здатні ми на це??? … чи здатні чоловік та дружина пробачити один одному зраду? , щоб можливо спробувати розпочати все знову і врятувати сім’ю … чи можемо ми пробачити зневажливе ставлення один до одного??? … некоректні погляди, висловлювання, слова … зневагу і т.д. … ми ніби вголос говоримо – ТАК, Я ПРОБАЧАЮ! … але серце чомусь каже НІ … а Ісус пробачив нам все … Хресна Дорога, на якій я вчора побувала, мене направду вразила … зачіпила … якось важко мені передати свої відчуття … було дуже боляче … важко … ти ніби вкотре переживав все знову і знову разом з Ісусом … згадався Єрусалим у грудні … справжня Хресна Дорога, яку ми й швидко пробігли, але саме нею йшов Ісус …
У проповіді він також говорив про молитву … про те, як ми це робимо … що очікуємо … яку мету ставимо! …

Прийшовши додому я трішки заспокоїлась … шукала дещо у шухляді і випадково натрапила на оповідання, яке подарувала мені найкраща подруга ще у далекому 2003 році в березні … 3 березня 2003 року … рівно 6 років тому …

[B][I]Перше кохаю...[/I][/B]
Неприємно коли в весняний час іще продовжується завірюха. Але це не шкодить мені. У серці вчасно розпускається зелена повінь щастя і на устах відчувається рідний особливий подих радості.
Тому не страшно, коли у тебе цілий день сиплються на голову негаразди, не гірко, коли тебе несправедливо оскаржують і ображають – усе це дрібниці і справжнє сміття! Бо ввечері завжди приходять великі подарунки від долі і вони затьмарюють усе попереднє.
Але ще є одна неприємна, вельми гірка серцю річ: повертатися ввечері додому, знаючи, що тебе ніхто не чекає. Я б краще не поверталася, але ж хіба є альтернатива?
Пусті вулиці, чорні коти від яких відхрещуються люди і втомлені обличчя... Але моє серце повне якогось солодкого щемливого почуття і так хочеться знайти якусь людину , яка б прийняла надмір мого щастя і до свого єства.
Я побачила біля дверей, моїх дверей, сіру силуетку чоловічої постаті - і мені байдуже було хто це. Я кохаю кожну особу чоловічої статі, яка приходить до мене в гості і яка вміє щиро усміхатися. Бо я вірю лише тим людям, в яких щира усмішка, такі не вміють підступно зрадити і вбити.
Я підійшла ззаду і міцно притулилася до його плечей. Коли мій коханий хотів повернутися до мене, я легко зупинила його порух і погладила по щоці. Тоді обійшла його ліве плече, стала уся перед ним і усміхнулася. Я приготувала йому сьогодні великий подарунок – може горнятко теплого молока чи терпкі на запах мигдалеві прянощі чи просто гарну хвилину вдвох?
Я простягнула руки до ніколи мною не торканих гарних рук і своєю холодною тонкою долонею відчула сильну гарячу і невпевнену руку свого гостя. Бо я хотіла провести його по темному коридорі незнайомої йому квартири. Та й він не заперечував.
Ми зупинилися. Коли я стою в темряві з рідною мені людиною, я проникаюся все більшою любов'ю до неї. Я йому це сказала. Але він не так зрозумів. Він хотів зробити відповідний рух, але я схопила його руки ще міцніше. Мої губи ледве досягли його вуха, наші щоки зімкнулися і я йому шепнула, що я боюся. Боюся чужих рук на моєму тілі, чужих уст на моїх устах, чужого володаря наді мною. Але не боюся стояти самотньо в темряві поруч з ним, бо довіряю йому більше ніж собі.
Хіба це схоже на освідчення в коханні? Він вслід за мною дотягнувся до мого вуха, там, де невеличкий шрам з дитинства і сказав так тихенько і ніжно, що прагне залишити цю хвилину на все своє життя, що я зробила його щасливим, що від сьогодні він відчув стільки тепла від однієї людини, що хоче горіти цим вогнем до свого останнього подиху. Що він там ще нашептав мені? Що я вирвала його з прірви розпачу, що я його єдина, мила, рідна...
Я говорила йому те саме своїм гарячим чолом, яке я притулила до його рамен. Моє волосся вилося навколо його руки і дякувало замість мене за теплі ніжні слова. Ні, не теплі. Пломеніючі, вогненні, спопеляючі!
[B][I]Я вчуся любити з дня на день. І розумію скільки себе треба віддавати, скільки своєї енергії і тепла відривати. Але воно повертається і повертається знову, так що навіть в найгірших хвилинах, в часи жорстоких сварок, я відпихаю свою гордість, силую себе щиро усміхнутися, підходжу до нього, притуляюся ззаду до його плеча, однією рукою вимикаю світло, другою тягнуся до його щоки, губами досягаю його вуха і кажу, що боюся, боюся своєї провини, боюся між нами злості чи гніву.[/I][/B] Він шепче теж мені щось до вуха, щось невимовно краще від тих слів, які він говорив мені вперше. Так ми любимося, хоча далеко ще не досягли досконалості.
Я вам не скажу його імені. Бо я люблю і сьогодні настільки наївною і підлітковою любов'ю, що соромлюся сказати іншим правду про нього. І це не перешкода, що мої дні уже доходять до зими, в нашому коханні завжди триває тільки весна. (с) Ірка, Ірчик-Іруся

Так … я люблю … думаю більшість зрозуміли Хто цей Він … і що Він робить для мене саме зараз … які зміни … відбуваються у моєму серці … думаю це не тільки слова …

Ось так … я якось не

• 
• 
•