Юра, 80 - 2 января 2010 16:59

Недавно довелось побувати на одній зустрічі, учасникам якої було поставлено запитання: "Де ви берете сили для подолання труднощів?"
Якщо чесно, то воно для мене стало неочікуваним, і поки на нього відповідали інші, не знав, що казати, бо якось виходило так, що труднощі із самого малку супроводжують мене, тому вже до них звик, як до буденного явища, і їх подолання стало також буденним явищем.
Тож коли черга дійшла до мене, довелось відповідати експромтом. Мовляв, колим людина йде дорогою, і перед нею постає якась пере-
шкода, то вона починає думати, як долати цю перешкоду, а сили додаються спонтанно. Інша річ, коли нема ніяких розумних думок, і починають насідати відчай від власного безсилля, от тоді не пот-
рібно займатися самоїдством, а йти на природу, межи люди - а вони
також витвір природи, - придивитись як росте трава, якого вона кольору, як по ній лазить комашка... А ще прослідкувати за плином
хмар, як вони міняють свою форму. колір коли заходить сонце... А ще цікаво спостерігати за обличчями людей і пробувати вгадувати їхні думки...Уже переконався: якщо їм усміхнутися назустріч (навіть
тоді, коли на душі шкребуть кішки), часто у відповідь отримуєш по-
смішку, яка очищає,просвітлює думки. Та й маю радість від спілку-
вання з дітьми. Які в них чисті очі, незатьмарені душі! Вони ще
не навчені брехати, ставати на задні лапки, красти, зраджувати і
багато ще чого іншого, з чим ми, дорослі, стикаємось чи не щодня... А якщо зустріти людину на інвалідному візку, поспілкува-
тися з нею, задуматися над тим, де вона бере сили для подолання
труднощів, то можна мимоволі перейнятися її оптимімом, житєлюбст-
вом. І тоді якось само собою знайдуться власні сили...

• 
• 
•