Розплітає вітер верби жовтокосі ,
Самотіє лебідь в дзеркалі води.
Як сльоза прощання ,як небесна просинь , за туманом часу даленієш ти .
Поцілунки наші – кетяги калини ,
До морозів перших,
Пригуби , гірчать.
Де цвіло кохання ,веснонька єдина ,
В жовтизні розлуки, глянь,
Листки ячать.
Зазирнути важко у зіниці долі .
Таїною вабить мудра глибина .
….Зболені акорди оживуть поволі ,
і пучки зігріє втомлена струна .
Уповітрі чистім
Павутинка висне,
Знов снує шрвками осінь поміж трав…
А троянда пізня –
То найкраща пісня , та яку для тебе
Я не написав…
Жовтогрудою синицею
У вікно осінь стука..
З дощовицею вже давно..
Тільки жінка все противиться :
-Не пущу. Не доводь мене,
нещасливице,до плачу…
В серці рано ще
Виколисувати жовтий сум…
Може я комусь
Жменьку радощів принесу…?