Антон, 55 - 16 января 2011 17:16

Цієї осені не впало
на асфальт жодного каштану.
А що листя вночі пожовкло,
я побачила тільки вранці…

Чорний крук оповів таємницю:
огорнув твоє серце смуток,
та нема твого Імені
у кам’яній книзі мертвих.
2.

У дзеркалі страху
з вузької печери зіниці
спливає на світло
прозора мов сльози
риба-журба.

То йдеться про неї
в піснях останніх вождів індіанських.
Ми забули,
але ти її пам’ятаєш –

коли виск цвіркунів
божевільний та гострий, мов голка,
коли шепочеться вітер
з переляканою дитиною
твоєї крилатої душі.

3.

Твої коні червоні кружляють
у мертвому лісі,
навколо містка у минуле,
який ти спалив уночі.
Річка рясно обсипана листям,
вінками офелій із лілій,
тут усе воскове…
Каравани твоїх паперових фрегатів
зі свічками на палубах
спливають в пітьму..

Що шукаєш в краю,
де дороги сплітаються жовтими зміями,
де лиш попіл з камінням,
де про тебе мовчать чаклуни і авгури?

Тільки з темряви голос глузливий
підкаже дорогу додому,
в порожнечу,
де порцелянові очі
скляно-зелених метеликів
віддзеркалюють небо й тебе.

4.

Коли світло повного місяця
заливає обличчя ртуттю,
зоряний звір приходять до тебе
і злизує кров, яка запеклася
у ніжних дірочках на долонях.

Тануть ящірки снів,
кульки нот кришталевих,
і усі таємниці твої,
приховані від дорослих
крихітними віщунками,
і ти знов віддаєш своє тіло
на потіху шаленому світу…

Але нечутно виходить
на місячне світло
напівпташина душа твоя –
янгол, що заблукав.

5.

Лиш торкнеться зима
твоєї тонкої шиї
крижаними пальцями жаху –
ти помітиш, що гілки
посивіли від інею,
і що вулиці гостро пахнуть
білизною зимньою,
і що в світі є тільки
жах,
ніжність і біль.

І тоді ти напишеш
своє справжнє ім’я на снігу –
сотні разів, аби
знайшли тебе білі-білі птахи.

І тоді лікар смутку
стисне тихо долоню твою
й поведе тебе
срібними сходами в небо ,
здогадавшись про те, що ти –
просто втілення вічності…

• 
• 
•