Антон, 55 - 28 января 2011 21:50

По тих дорогах, що водила мати,
Я йду собі по теплім спориші.
Моє дитинство плаче біля хати :
-Візьми й мене , бо я в твоїй душі…
-Візьми й мене бо тут твої сліди
Сліди від босих ніг … Лихе будяччя ,
І кропива і кров від камінців …
-Я пам’ятаю пилюгу гарячу,
-Росу ранкову ,дотик промінців…
-Осінні болота ,вітри холодні,
-і борщ пісний і діти на печі…
-Без того не було твого “ сьогодні ” .
Візьми мене бо тут твої сліди…
А пам ’ятаєш постріли в ночі ?
-Все пам’ятаю. Не буди тривогу.
В Сибір везуть моїх товаришів-
Ту дітлашню ,малу і босоногу….
-Ну годі вже про те … Поїж грушок,
Отих солодких , з батьківського саду…
Чи вже забули їх серед доріг?…
Яка для хлопців то була принада…
-Та пам’ятаю. Оси їх любили,
і батько мусив проганяти їх….
А де горіх ? – Його морози вбили…
-Великий наш розкидистий горіх…
А під горіхом столик і лавчина…
Виносить мати нам сюди обід…
І не прийшли б на розум кепські вчмнки,
Бо знали ми , чого робить не слід .
Не можна з хліба коників ліпити,
За те б суворо батько покарав.

• 
• 
•